290
У великого князя была жена-красавица, и любил он её без памяти. Умерла княгиня, осталась у него единая дочь, как две капли воды на мать похожа. Говорит великий князь:
— Дочь моя милая! Женюсь я на тебе.
Она пошла на кладбище, на могилу матери, и стали умильно плакать. Мать и говорит ей:
— Вели купить себе платье — чтоб кругом были часты звёзды.
Отец купил ей этакое платье и пуще прежнего в неё влюбился. Пошла дочь в другой раз к матери. Мать говорит:
— Вели купить себе платье — на спине бы светел месяц был, на груди красно солнышко.
Отец купил и ещё больше влюбился. Опять пошла дочь на кладбище и стала умильно плакать:
— Матушка! Отец ещё пуще в меня влюбился.
— Ну, дитятко, — сказала мать, — теперь вели себе сделать свиной чехол.
Отец и то приказал сделать; как только приготовили свиной чехол, дочь и надела его на себя. Отец плюнул на неё и прогнал из дому, не дал ей ни служанок, ни хлеба на дорогу. Она перекрестила себе глаза и вышла за ворота. «Пойду, — говорит, — на божью волю!» Идёт день, идёт другой, идёт третий — и зашла в чужую землю.
Вдруг надвинулись тучи, началась гроза. Где от дождя укрыться? Увидала княжна огромный дуб — влезла на него и села в густых ветвях. Тем временем ехал на охоту царевич; стал проезжать мимо этого дуба, собаки его бросились — так и рвут и лают на дуб. Любопытно стало царевичу, отчего так собаки на дуб лают? Послал своего слугу посмотреть; слуга возвратился и сказал:
— Ах, ваше высочество! На дубу сидит зверь — не зверь, а чудо чудное, диво дивное!
Царевич подошёл к дубу и спросил:
— Что ты за чудо? Говоришь ты али нет?
Княжна отвечала:
— Я Свиной Чехол!
Не поехал царевич на охоту, а посадил Свиной Чехол к себе на повозку и говорит:
— Повезу-ка я к отцу, к матери чудо чудное, диво дивное!
Отец и мать подивовались и отправили её в особую комнату.
Немного спустя собрался у царя бал; все придворные пошли веселиться. Свиной Чехол и спрашивает у царской прислуги:
— Могу ли я у дверей постоять да на бал посмотреть?
— Куда тебе, Свиной Чехол!
Она вышла в чистое поле, нарядилась в блестящее платье — кругом часты звёзды! Свистнула-гаркнула — и подали ей карету; села, поехала на бал. Приехала и пошла танцевать. Все удивились: откуда взялась такая красавица? Потанцевала-потанцевала и скрылась; опять надела свиной чехол и прибежала в свою комнату. Царевич пришёл к ней и спрашивает:
— Не ты ли, Свиной Чехол, там была этакой красавицей?
Она отвечает:
— Куды я гожусь с своим чехлом? Я только у дверей постояла.
В другой раз собрались к царю на бал. Свиной Чехол просит позволения прийти посмотреть.
— Куда тебе!
Она вышла в чистое поле, свистнула-гаркнула не соловейским посвистом, а своим девичьим голосом — явилась карета; скинула свой свиной чехол, надела платье: на спине светел месяц, на груди красно солнышко! Приехала на бал и пошла танцевать. Все на неё прилежно глядят. Потанцевала и опять скрылась.
— Что нам делать теперь? — говорит царевич. — Как узнать, кто такова эта красавица?
Придумал: взял да и засмолил первую ступеньку смолою, чтоб её башмак пристал.
На третий бал княжна ещё лучше показалась, да как стала выходить из дворца — башмачок её и прилип к смоле. Царевич взял этот башмачок и пошёл искать по всему царству, кому башмачок впору? Всю свою землю изъездил — никому по ноге не приходится. Приехал домой, пошёл к Свиному Чехлу и говорит:
— Покажи свои ноги.
Она показала; примерил — как раз впору. Царевич разрезал свиной чехол и снял с княжны; потом взял её за белую руку, повёл к отцу, к матери и просит позволения жениться на ней. Царь с царицею благословили. Вот и обвенчали их; стал царевич у своей жены спрашивать:
— Отчего на тебе был свиной чехол надет?
— Оттого, — говорит, — что была я похожа на покойную мою мать и отец хотел на мне жениться.
291[1]
Як був собі піп да попаддя, та була в ïх одна дочка́. Як вмерла попаддя, піп і каже дочці: «А ну, дочко! Убирайся, підем вінчаться». Дочка пішла на материну могилу да й плаче. Мати виходить із могили й питає дочку: «Чого ти, доню, плачеш?» — «Як же мені не плакать, коли батько хоче на мені жениться». — «Коли так, дочко, скажи ж батькові: нехай він тобі справить плаття таке, як місяць і сонце, і весь прибір до плаття». Батько ïй справів таке плаття, яке вона сказала, і весь прибір, да й каже дочці вп’ять: «Кажу тобі, дочко, убирайся вінчаться». Дочка вп’ять пішла до матері на могилу плакать. «Чого ти вп’ять прийшла плакать?» — питає мати. «Як же мені не плакать, що плаття таке, як ти казала, справив батько та й кличе вп’ять вінчаться?» — «Так скажи ж, дочко, батькові: нехай справить тобі плаття таке, як зо́рі, і увесь прибір до плаття; та тогді, дочко, і повінчаєшся з ним». Піп справив дочці все, як вона сказала, та й каже знову: «Убирайся, дочко, підем вінчаться!» Дочка в третій раз пішла до матері на могилу, а мати й питає. «Чого ти, доню, вп’ять прийшла до мене плакать?» — «Як же мені не плакать, що батько справив все, що ти сказала, і вп’ять-таки хоче зо мною вінчаться». — «Так скажи ж батькові, — каже мати, — нехай він тобі справить кожух свинячий і до кожуха весь прибір, чоботи і платок». Батько вп’ять справив дочці і кожух і усе, що вона хотіла, да й каже, як і попе́реду: «Ну, дочко, убирайся, підем вінчаться!»
От дочка батькові і гово́рить: «Потривайте[2], тату, піду за́раз уберусь», да й пішла із куклами убираться: сама убралась у свинячий кожух, а кукол трьох убрала у плаття, що ïй батько посправляв; а убравшись, прийшла на горо́д та й поставила трьох кукол коло се́бе, а сама посере́дині. От одна кукла й гово́рить: «Розступись, сира земле, щоб красна дівиця пішла у те́бе!» І друга́ те саме гово́рить, і третя те саме; пішли вони під землю; ідуть, ідуть в інше царство, в інше государство, та й увійшли у ліс, а там стоïть хатка на курячій ніжці. Вони думали, думали, що робить, та взяли та під хаткою й сіли; кукли собі сидять, а попівна стала золотом вишивать.
Коли ïде царенко і каже: «Здорова була! Сідай на віз зо мною». А вона каже: «Як же мені можна з вами сидіть, коли ви царенко, а я попівна і у свинячому кожусі». Дак він каже чоловікові: «Возьми, посади ïï!» А той взяв да й посадив. Поïхали вони і приïхали додо́му. Тут він ввів ïï у хату до своєï матері да й каже: «Мамо! Дозвольте мені на ïй жениться». А мати йому на те: «Як же тобі, сину, на ïй жениться, що ти царенко, а вона попівна у свинячому кожушку!» — «Дак проженем же ïï, мамо, під піч!»
Тогді була субота, а завтра неділя[3]; от він устав вранці да й каже чоловікові: «Давай лишень[4] кухоль[5]!» А вона вискочила із-під печі да й подала йому; но він тільки ударив ïï кухлем, сказавши: «Піди геть під піч, свиня!» Вона побігла да й сидить собі, а він поïхав до церкви. Як тільки він поïхав, вона попросилась у цариці да, прибравшись під піччю, і сама пішла до церкви; прийшла да й стоïть собі на правому крилосі. Царенко, побачивши ïï, підійшов да й питає: «Відкіля ти, голубко?» — «Я із-під Кухлева», — сказала попівна, і як тільки задзвонили на «Достойно» — вийшла з церкви да й побігла собі вп’ять під піч, знову надівши свинячий кожушок.
Приïхав царенко з церкви да й каже матері: «Яку я, мамо, гарну панночку бачив у церкві! І спитав ïï: відкіль вона? А вона сказала: з-під Кухлева». Сподобалась[6] царенкові панночка, поïхав неборак[7] шукать Кухлева; ïздив цілу неділю; вернувсь в суботу да й каже матері: «Не найшов панночки». А попівна сидить усе під піччю. Прийшла неділя, він встав вранці да й кличе чоловіка: «Дай лишень, — каже, — мені рушник[8]!» Попівна вибігла й подала йому рушник, но він ударив ïï рушником і прогнав від себе. Оп’ять поïхав він до церкви. Вона випросилась у цариці, наділа плаття таке, як місяць і сонце, пішла до церкви да й стала на правому крилосі. Царенко оп’ять підійшов до неï, питає знову: відкіль вона? «Із-під Рушниківки», — каже попівна. «Поміняємось, серце, кольцями!» — «Не треба, у мене своïх багацько». Тільки задзвонили на «Достойно», вона побігла додому, роздяглась да й сидить під піччю.
Приïхав із церкви царенко да вп’ять і каже матері: «Мамо, яку я гарну панночку бачив!» Поïхав царенко знову шукать Рушниківку, довго ïздив, а не найшов нічо́го, і, вернувшись, розказав об своïй недо́лі матері; а попівна слухає під піччю да сміється. Прийшла знову неділя, встав царенко вранці да й каже: «Ей, хлопче, подай гребінець!» Попівна вискочила із-під печі і подала гребінець йому; но він гребінцем тільки ударив ïï і, сказавши: «Піди геть, свиня!» — оп’ять прогнав під пічку. Як тільки після сього царенко поïхав до церкви, вона оп’ять випросилась у цариці і, надівши плаття таке, як зо́ри, пішла і собі до церкви і стала на правому крилосі. Царенко побачів іï і оп’ять спитав: відкіля вона? «Із-під Гребінцевки», — сказала попівна. «Поміняймось, серце, кольцями!» — «Поміняймось». І вони помінялись. Потім, як задзвонили на «достойно», попівна за́раз побігла додому; дивиться, а наймички у цариці вареники роблять; от вона і просить: «Дайте, — каже, — дівчата, і я зліплю вареничок». — «Добре, зліпи, коли єсть охота». Попівна вареник зліпила да і вліпила в його те кольце, що выміняла у царенка.
Вернувсь царенко з церкви, а попівна уже сидить під піччю. «А що, мамо, пора снідать, — каже син цариці, — нехай лишень дівчата дадуть чого поïсти: чи нема вареників, або що? Так за печінки й тягне!» Поставили на стіл макитру, і царенко тільки що взяв на шпичку первий вареник — жирний да смачний, да положив його в рот з голодухи, аж щось об зуби забряжчало; дивиться, а то те кольце, що він оддав попівні. Як закричить він на всю хату: «Хто, — каже, — ліпив вареники? Сейчас мені сюди подавайте!» Наймички перелякались[9]: «Ми, паничику, — кажуть, — ліпили; далебі[10], ми! Тільки один вареничок зліпила попівна, що сидить під піччю». — «Кличте ïï сюди! Побачим, — може ви брешете, вражі дочки!» Покликали попівну. Вона зперва наділа найкраще своє плаття, а тогді вже й вийшла — така красавиця, що луччоï нема й на світі; вийшла да й цмок царицю в ручку. Царенко зробився сам не свій од радості; став рядком з попівною, узяв ïï за білу рученьку да й каже: «Благословіть нас, мамо; нехай піп нам руки зв’яже — нам на щастя, вам на утіху!» Цариця благословила діток; вони перевінчались да і живуть собі, хліб жують, решетом воду носять, а постолом[11] добро возять.