Білецький-Носенко Павло Павлович
Правда да приказка
Раз Правда голая, як народила мати.
Згадала вирнути колодця ізо дна,
Щоб між людьми такого пошукати.
Кому б іще вона не ввірилась нудна,
В якого одігріться в хаті.
І де то? Ще здалі
Втікають геть од ней миряни й королі,
Ідо змарнілої нема ні е ком жалі!
Ледве не здубла нещаслива.
Аж ось споткалася з ней
Приказка жартлива.
Легесенька, не йде — на цппочках біжить,
В одежі пестрої, є міньойнної киреї,
В каміннях дорогих, мов жар, уся бринить,
Здається, що нема і приступу до неї,
Но ласкава до б сіх, пустує, реготить.
Оте ж на ній, що є, як роздивиться зблизьку.
Все мишура да скло й здає такого лиску;
Мов самоцвітнеє каміння те горить.
«Здоров була, — здалі кричить, — кохана тітко!
Відкіль се ти взялась? Тебе давно не видко;
Що робиш на шляху?» — «Мов за гріхи.
Як бачиш, ізгинаю, —
Їй Правда одвіча. — Ось не знайду стріхи.
Де б одогрітися, і злючих проклинаю.
Прохалася в палаци до царей,
В будинки до паніє, у хати до людей, —
В попілицю женуть, як сатани, бояться;
Оце вже хочу знов
В безодню заховаться!»
«А мене всяк зове брехней, а, поздороє,
Шанує да кохає;
Хто є — без мене рта на сміх не розтуляє.
Да й всім я тямлю, що коли йому казать;
А ти мні не здивуйся, тітко.
Що 'це тобі скажу: так не годиться, бридко
У вічі людям лізть, як народила мать,
І щиро в вічі есім колоть і доїдать.
Ось одягни мою мільйонную кирею.
Так приховавшися і лестю та брехнею,
Покращаєш зовсім, одміниш лик пісний!
Да як прийматиме тебе люд навісний;
Ось ке лиш! І мені з тобою буде краще:
Розумний за тебе й мене прилаше,
А дурень і пишний
Зо мной не вижене тебе, ніби ледаще!»
З'єдналась Правда із Брехнею.
І з той доби під іменем Приказки
Не одстає од ней
І заробляє од людей стріху і ласки.